Різка України на металобрухт

Корупція, повальне злодійство, родинні зв'язки, суди, для яких слова «закон» і «справедливість» стали реліктовими, бюрократія, де можна загрузнути, як в болоті - так про здорову економіку можна забути. Власне кажучи, ми вже давно не знаємо, яка в нашій країні може бути економіка, безперечним фактом залишається її поступова, але впевнена деградація.

Будувати і виробляти в такій ситуації - м'яко кажучи, важко. Прибутки чекати довго і впевненості в успіху немає. Набагато простіше взяти, що погано лежить у нас, і продати туди, де це «щось» в ціні. Саме так в Україні роблять з природними ресурсами: деревиною, янтарем, вугіллям. І все-таки окремою темою розмови можна вважати експорт металобрухту. Він не росте як ліси, не вимагає істотних витрат для видобутку і процесу переробки. Яка ж вигода продажу металу за кордон і чи є контроль за цим процесом з боку держави?

Експорт металобрухту: зростання продажів

Все можна було б зрозуміти, якби продаж металу за кордон мав не стихійний і тіньовий характер. Ні, ми не говоримо, що абсолютно весь експорт заліза саме такий. Однак держава не виробило програми, яка працювала б на благо країни, і істотний відсоток коштів осідає абсолютно не там, де треба.

Але ж цифри дуже вражають! Якщо в 2013 році Україна експортувала в інші країни близько 300 тисяч тонн, то через два роки ця цифра зросла практично в 4 рази! Все це більше схоже на масштабне і фактично безперервне розграбування. Вітчизняна промислова галузь знаходиться в стані, близькому до занепаду, адже при таких показниках переробні заводи скоро взагалі залишаться без роботи! Наскільки ж втрачають інші галузі, можна тільки здогадуватися - за ті 1,2 мільйона тонн металу, які вивезли до 2015 року, можна було відбудувати неймовірну кількість хмарочосів, прокласти нові лінії залізничного полотна та забезпечити жителів держави тисячами легкових машин.

Люди гинуть за метал

На що схожий бізнес, пов'язаний з експортом металобрухту? На ще одну можливість швидко і безболісно розбагатіти.

Взагалі, у нас в країні це звичайна практика. Українська мафія особливо любить кілька галузей: вугілля, бурштин, деревина. Про те, що в Донбасі неконтрольовано розмножуються копанки (саморобні шахти) ЗМІ волають вже давно. Останнім часом досить резонансно виглядають повідомлення про незаконний видобуток бурштину, а продажем деревини та вирубкою лісів на Заході країни зараз взагалі вже нікого не здивуєш. Як результат - стрімке погіршення екології і чиїсь обтяжені грошовими коштами рахунку в банках.

Все ближче до цих трьох «китів» тіньової економіки наближається брухтовий бізнес. «Ріжуть» і демонтують все, що піддається: паркани, огорожі, машини, техніку. Що відбувається на заводах, взагалі таємниця за 7 печатями. Донбас, що знаходиться в центрі військових дій, став клондайком для всіх, хто бажає збагатитися неправедним шляхом. Досить згадати 90-ті роки і масштаби розпродажі металу в пострадянський період, щоб зрозуміти, що нас чекає в найближчому майбутньому. Цілком ймовірно, що обсяги продажів перевищать вже озвучені цифри.

Проста справа

Україна зараз переживає явні економічні проблеми. Прості жителі відчувають це на власному гаманці: гідну роботу знайти важко, є явна проблема з працевлаштуванням взагалі. Зарплати низькі, ціни - високі, рівень забезпеченості повільно, але впевнено падає. Одна з причин криється в самому характері економіки країни - паразитуванні на своїх природних ресурсах. Головна стаття доходу - продаж сировини, а ось з виробництвом справи кепські, нічого гідного і затребуваного за кордоном ми не створюємо. Про які заробітки у такому випадку може йти мова?

Металобрухт повністю вписується в загальне русло наших «доходів». Тільки тут все ще простіше, ніж з іншими статтями. Для того, щоб виростити ліс, зерно, добути нафту чи вугілля потрібно докласти хоча б мінімум зусиль, а в нашому випадку і того не потрібно. Береш старий завод, вивозиш і ріжеш метал, продаєш - і гроші в кишені. Виробляти точно нічого не потрібно.

Зрозуміло, що здобуті таким шляхом тонни металу могли б стати в нагоді і в своїй країні. Переплавити, виготовити якісь вироби і запчастини можна і у нас. Але - не вигідно, швидкий заробіток без податків і обкладань витече між пальців. Набагато цікавіше продати сировину в Туреччину або Молдову, які зацікавлені в українському недорогому металі.

Що таке добре і що таке погано

Бізнес, пов'язаний з металом, буває різного ґатунку. Купівля-продаж - це далеко не всі слова, які можуть характеризувати економічні процеси. Можна купити метал і робити з нього садовий інвентар, машини, може навіть ракети. У цьому випадку між процедурою придбання та процесом продажу лежать такі важливі етапи як переробка сировини, виготовлення деталей, їх збір; робочі місця, зацікавленість в якості. І тільки потім - продаж. У цьому, хорошому варіанті, перш ніж щось отримати, потрібно щось вкласти. Йдеться і про інвестиції в тому числі. У поганому варіанті, практично відсутня процедура покупки і вкладення коштів. Тут все пріоритети сконцентровані тільки на одному етапі - продажу. Природно, ніякого зростання, ніякого досвіду і ніяких вкладень в розвиток країни.

Цей другий варіант явне свідчення ентропії вітчизняного бізнесу і економіки в цілому. Ми практично нічого не творимо, а руйнувати - майстри.

Вчимося рахувати

Здавна відомо, що чим складніша продукція, тим вище вона оцінюється. Виготовляти щось набагато вигідніше, ніж продавати сировину: так утворюються робочі місця, стабілізується дохід і відрахування в державну казну. Перероблений в сталь металобрухт дасть набагато більше прибутку, ніж сировинний. А якщо зі сталі ще щось виготовити, сума збільшиться в рази. Ось приклад: з 1 тонни брухту можна отримати близько 224 доларів, з такої ж ваги сталевої заготовки - в 1,6 рази більше. Здавалося б, математичний розрахунок переконливий, але у нас, ймовірно, ні бізнес, ні уряд не вміють рахувати. Або - не хочуть.

Зворотний бік вітчизняної математики

На жаль, причина не тільки в цьому. Справа криється у внутрішніх тарифах на металопродукцію. Українські заводи купують тонну металу за 118 - 120 доларів, а турецькі, наприклад, за 168 - 187 доларів. І це з урахуванням мита. Вигода очевидно не на нашому боці. Зрозуміло, що ділки, які думають тільки про власне збагачення, ніколи не стануть турбуватися про вигоду держави і простих громадян. Економічний егоїзм у нас просто зашкалює, тіньові структури процвітають, і як результат - близько 70% метало-сировини течуть повз державу, осідаючи за кордоном.

Заводська криза

Через безпрецедентний продаж металу за кордон українські заводи вже протягом декількох років відчувають його гострий дефіцит. Так, в 2015 році дефіцит становив близько 20% від необхідної кількості, а до початку 2016 року зріс в 2 рази. Природно, в першу чергу постраждали переробні заводи Дніпра - «Дніпроспецсталь» і «Дніпросталь». Інвестовані в заводи гроші вимагають його безперебійної роботи, і в цьому випадку не має значення, кому вони належать і любимо ми або не любимо олігархів. Йдеться про роботу великої промислової системи, адже в незалежній Україні заводів не так вже й багато, в основному ми маємо те, що дісталося нам у спадок від Радянського Союзу. І велика частина цієї спадщини вже розпиляна на металобрухт - розпиляна давно, ще в 90-і роки. Металобрухт, який ще вивозиться з країни - це в основному сміття: розібрані занедбані споруди, будівлі, старі машини і техніка, якесь обладнання. Примітно, що у нас навіть «криво» нічого не лежить, тому що все, що можна було, вже забрали. Якщо раніше метал збирали бомжі і алкоголіки, то тепер вони змушені піти в інші сфери економіки. Металевого сміття у нас в країні майже не залишилося.

Криза армії

Чому початок війни виявилося таким катастрофічним для України? Поки обивателі задавалися таким питанням, а країна виїжджала на патріотизмі, питання не обговорювалося. Але все таємне завжди стає явним, і секретом не залишився той факт, що і в системі оборони крали давно і серйозно. В першу чергу була продана техніка: танки, БТР, зброю. І не так давно сплив і зовсім не піддається розумінню факт: на «Укроборонлізинг» (підприємстві Міноборони) зникло (!!!) 35 тонн металу! Замість того, щоб займатися ремонтом старого і закупівлею нового обладнання, ми розпродавали все, що піддавалося продажу.

Хіба результат у вигляді військових дій не логічний наслідок таких дій?

Кому це вигідно

Угода з ЄС про вільну торгівлю виглядає вельми вигідним для другої сторони. Це стосується в першу чергу сировинного бізнесу. Тепер, щоб ввести тонну металу, потрібно заплатити не 25, а 10 євро мита. Згідно з домовленістю, з часом вона і зовсім повинна бути анульована. Переглянути цю угоду можна тільки у разі, якщо такі операції можуть призвести до економічної кризи країни або промислової галузі, а для цього потрібні докази. Збір фактів і процедура підтвердження небезпеки економічного колапсу можливі, в свою чергу, тільки тоді, коли уряд зможе зізнатися у своїй неспроможності. Чи потрібно це йому? Або простіше і далі допускати таке нехитре діло, як розграбування ресурсів країни?

Хто винен

Крадіжка - стихія непокірна. У нас у школах вчать, що це погано, але ж мова завжди йде про абстрактне поняття. Що ж робити, коли постає питання про своє збагачення і про крадіжку ні у кого-небудь, а у чого-небудь - своєї держави. Чи не все їй одно, коли і як буде вкрадений метал на якій-небудь покинутій будові?

І так завжди, на цьому стояли і стояти будемо. Більш того, у нас люди, що займаються такою непристойною справою, виявляються нагорі політичної піраміди. Депутат Андрій Кисельов, колишній міністр Валерій Мазур за допомогою своїх компаній вивозять брухт за кордон з минулого року. Ось і виглядає ця картина не як покарання, а скоріше, як заохочення.

Що робити?

Чи закінчиться металобрухт в Україні? Звичайно, ні. Будь-яке обладнання колись зношується, і на зміну його все одно потрібно нове. Але ось те, що загальна кількість ресурсів невблаганно падає - факт. Заповнити порожнечу може тільки дуже мудра політика, а її у нас немає.

Крім того, можна скільки завгодно говорити, що в усьому винен уряд і не працює система законодавства. Та справа-то не тільки в цьому, а й у нашому глибинному, невикоріненому егоїзмі. І ще в тому, що в злиденній країні виростити покоління, яке не думало б про збагачення, просто неможливо.